Відповідно до ч. 4 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» № 3543-ХІІ від 21 жовтня 1993 року передбачено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років.
Ця норма стала підставою для росту кількості судових спорів, які стосуються нібито захисту батьківських прав, проте реально направлені на отримання судового рішення, в якому було б закріплено, що на «самостійному вихованні батька/матері» перебуває дитина.
Які процесуальні механізми використовують сторони для визначення місця проживання дитини з батьком насамперед?
Один із батьків звертається до суду із позовом про визначення місця проживання дитини, або позбавлення батьківських прав, а інший із батьків визнає позовні вимоги. При цьому в рішенні суду встановлено, що «батько/мати самостійно виховує дитину».
Поширення набули спори, які завершуються укладенням мирових угод у таких справах, як визначення місця проживання дитини та усунення перешкод у вихованні дітей. Окремі із пунктів мирових угод містять також відсилання на те, що виключно один із батьків займається вихованням та утриманням дитини, в той час як інший - самоусунувся від таких або бере мінімальну участь у вихованні дитини.
Посилання на «самостійне виховання дитини» виникає і в позовних заявах про розірвання шлюбу, спільних заявах про розірвання шлюбу подружжям, яке має дітей, а також договорах про місце проживання, участь у вихованні та утриманні дитини, які подаються до суду при розірванні шлюбу на підставі спільної заяви подружжя, яке має дітей.
Існує ціла низка судових спорів, у яких одним із батьків самовільно змінено місце проживання дитини та подано позов про визначення місця проживання дитини разом із ним/нею, або позбавлення батьківських прав іншого із батьків.
Новелою воєнного часу в контексті «захисту батьківських прав» стала категорія спорів у порядку окремого провадження, де один із батьків просить встановити факт самостійного виховання дитини одним із батьків. І ми знову зустрічаємо відсилку на формулювання ч. 4 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» № 3543-ХІІ від 21 жовтня 1993 року.
Одна із таких справ дійшла до Верховного Суду, а потім була передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Так, батько звернувся до суду із заявою про встановлення факту самостійного виховання дитини. Вказував, що перебував у шлюбі, в якому народилася дитина, а після його фактичного припинення син залишився проживати з ним, мати дитини виїхала за кордон.
У подальшому батьки уклали між собою договір, за яким визначено місце проживання дитини з батьком.
Надалі батько та мати розірвали шлюб, з матері було стягнуто аліменти, дитина залишилася проживати з батьком. Батько при цьому стверджував, що він самостійно виховує дитину.
Звертаючись до суду, батько просив встановити факт самостійного виховання дитини з метою оформлення документів, необхідних для отримання соціальної допомоги як батьку, що самостійно виховує дитину, реєстрації місця проживання та перебування дитини, отримання відстрочки від мобілізації.
Рішенням суду першої інстанції у задоволенні заяви відмовлено. Суд мотивував рішення тим, що обоє батьків беруть участь у вихованні дитини.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, батько оскаржив його в апеляційному порядку. Суд апеляційної інстанції залишив скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Вказав, що погоджується із висновками суду першої інстанції, оскільки заявник не довів, що матір не здійснює прав та не виконує обов'язків щодо своєї неповнолітньої дитини, а вимога про встановлення факту, що має юридичне значення, є необґрунтованою.
Батько не погодився і з цим рішенням та оскаржив його у Верховному Суді, який побачив у цій справі виключну правову проблему та ухвалою від 27 вересня 2023 року передав розгляд справи № 201/5972/22 на розгляд до Великої Палати Верховного Суду.
Верховний Суд звернув увагу на те, що встановлення факту самостійного виховання батьком дитини пов'язано із виконанням військового обов'язку, проходженням військової служби та реалізації ним права на відстрочку від призову на військову службу.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 8 червня 2022 року (справа № 362/643/21) зазначено, що військова служба є різновидом публічної, тому спори з приводу проходження військової служби, зокрема з приводу соціального захисту військовослужбовців, належать до юрисдикції адміністративних судів.
Верховний Суд зазначив, що враховуючи те, що із заявником може виникнути спір, пов'язаний з доведенням наявності підстав для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (про це йшлося у заяві), цей спір може стосуватися публічно-правових відносин, а отже не підлягає вирішенню у порядку цивільного судочинства.
Надалі, Верховний Суд зауважив, що у цій справі заявник звернувся до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення юридичного факту, а саме встановлення факту самостійного виховання дитини, зокрема, з метою (згідно з доводами заявника) отримання соціальної допомоги як батьку, що самостійно виховує дитину, а також отримання відстрочки від мобілізації. Відповідно, за своїм предметом та можливими правовими наслідками такі вимоги пов'язані з публічно-правовими відносинами заявника з державою.
І наприкінці, варто зазначити, що при здійсненні захисту прав та інтересів дітей слід не забувати про те, що дитина є центром таких спорів і не має використовуватися як інструмент, направлений на створення штучних судових процесів задля досягнення інших цілей.
